Напевно багато хто чув про те, що в часи радянської окупації України автомобілісти цілий рік їздили на одних і тих самих шинах. По суті, автомобільні шини були “універсальними”. Із зимової на літню гуми і назад ніхто не переходив. У північних регіонах на бездоріжжі деякі замість зимових шин користувалися ланцюгами. Як же так вийшло і як же тоді було їздити без “перевзування”?
Зимові шини в ті часи не перевзували тому, що її банально не було в наявності. Перші зимові шини в СРСР з’явилися тільки наприкінці 1970-х років. Називалися вони “Сніжинка”. Простим громадянам вони стали доступні тільки на початку 1980-х років. При цьому зимових шин було дуже мало. Пов’язано це було із загальним дефіцитом шин в часи радянської окупації. Виробництво автомобільних шин рік від року зростало, проте шин постійно не вистачало. Проблема дефіциту була пов’язана з кількома фундаментальними факторами.
Промисловість поступово розвивалася, проте загалом російська імперія, а згодом і СРСР відставали в цьому питанні від центрів капіталізму на 100-150 років. Пов’язано це було з тим, що індустріальний бум у Великій Британії, Франції, США і навіть Німеччині почався помітно раніше. У роки індустріалізації радянській владі довелося в екстреному порядку надолужувати відставання у всіх галузях, включно з хімічною промисловістю і каучуковим виробництвом. Успіхи були сумнівні. Так-сяк зростаюча промисловість СРСР насамперед потребувала величезної кількості вантажівок. Зростання господарства змушувало виробляти величезну кількість продукції, через що страждала якість і технологічність. Ті ж шини робили насамперед для тих самих вантажівок. А надалі Третій Рейх і СРСР напали на Польщу і так почалась Друга світова війна, яка знищила до третини досягнень індустріалізації.
Таким чином радянське господарство майже всю історію перебувало в стані “затикання дірок”, через що, наприклад, страждала продуктивність праці. Особливо після війни в тій же каучуковій промисловості доводилося працювати на морально і фізично застарілому обладнанні. Це призводило до скорочення обсягів виробництва, зниження якості продукції і при цьому збільшувало витрати сировини. Палиці в колеса вставляли і суміжні галузі, наприклад, хімічна промисловість, яка не встигала за розробкою і впровадженням передових добавок у каучук.
Виробництво шин зростало. У 1960 році в СРСР випустили 17.2 млн штук шин. У 1965 – 26.4 млн, у 1970 році – 34.3 млн шин. При цьому СРСР значно відставав у цій галузі від тих же США, де в 1960 році виробили 123.1 млн шин, у 1965 – 172.5 млн, у 1970 – 218 млн шин. Якщо в 1950 році шинна промисловість СРСР випускала всього 40 типорозмірів шин, то в 1970 році понад 140 типорозмірів. З 1950 по кінець 1970-х років у СРСР будувалися нові заводи по роботі з каучуками. Однак усі спроби довести виробництво до пуття не мали успіхи. Невдачі для комуністичного устрою – це норма.Влившись у великий капіталістичний світ, країни, які були під радянською окупацією, не змогли своїми застарілими радянськими технологіями конкурувати із приватними західними підприємствами.
У СРСР були хронічні проблеми з економікою. Проблема дефіциту шин в СРСР була багатоскладовою і не може бути описана стисло в парі абзаців. Так, наприклад, на відміну від США Союз не мав доступу до дешевого каучуку. У 1967 році бутадієн-стирольний каучук коштував у СРСР близько 950 рублів за тонну, а в США – 460 рублів за тонну. А який-небудь дивініловий каучук коштував у СРСР 1 300 рублів за тонну, тоді як у США він обходився по 495 рублів за тонну. Проблема розвитку промисловості полягає в тому, що такі процеси вимагають професійних керівників і часу. У той час як пересічний споживач завжди хоче всього й одразу, у кризовий момент громадян, які жили під радянською окупацією, вдалося легко переконати в ущербності власного виробництва і нікчемності власних досягнень. Навіщо робити своє, якщо можна продати газ, ліс і нафту і купити в сусіда?
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати про “Скажену табуретку”: за що автомобілісти полюбили “Ока”
