У вісімдесяті роки назва ракети “Першинг 2” не сходила зі сторінок радянських газет. Розгортання цих комплексів викликало серйозну заклопотаність, близьку до паніки, у військово-політичного керівництва СРСР. Зрештою це призвело до підписання Договору про ракети середньої та меншої дальності, відповідно до якого вперше ліквідувався цілий клас озброєнь. Що ж являв собою цей жахливий «Першинг 2»?
Одним із недоліків ракет “Першинг 1/1А” вважалася надмірна потужність бойової частини (400 кт). У разі реального бойового застосування це могло б призвести до небажаної «супутньої шкоди». У січні 1972 року Конгрес США санкціонував розробку нової ракети середньої дальності, призначеної для заміни «Першингу 1А». Ракету передбачалося комплектувати відносно малопотужною ядерною БЧ потужністю 50 кт. Звичайно, це висувало підвищені вимоги до точності стрільби. Сильно захищені об’єкти (наприклад, заглиблені командні пункти) передбачалося вражати з використанням ефекту підземного вибуху — головним фактором у цьому випадку були сейсмічні струси, викликані вибухом. Тим самим наземна ударна хвиля і радіоактивне зараження місцевості зводилися до мінімуму (передбачалося, що у окремих випадках/при значному заглибленні боєголовки в слабкий грунт/ можна буде повністю виключити радіоактивне зараження місцевості).
Плід гонки озброєнь
Спочатку нову оперативно-тактичну ракету передбачалося створити на базі «Першингу 1А», зберігши його рухову установку, але замінивши бойову частину та систему наведення. Цілком природним кандидатом на розробку нового комплексу виявилася фірма “Мартін-Марієтта” – творець першого “Першингу”. Але незабаром виявилось, що обійтися «малою кров’ю» не вдасться. 30 серпня 1976 року на околицях міста Петриків Гомельської області заступив на бойове чергування перший полк, озброєний ракетами середньої дальності РСД-10 «Піонер» (за «натовською» класифікацією — SS-20). Твердопаливні ракети, що використовували рухомі пускові установки, мали дальність пуску 5000 км (у модернізованому варіанті навіть 5500 км). У зоні їхнього ураження опинилася вся Західна Європа. До 1986 року радянські збройні сили розгорнули ні багато ні мало 411 таких ракет.
Поява РСД-10 змусила США та НАТО кардинально переглянути свою політику в галузі ядерного озброєння. «Піонери» могли ефективно вивести з ладу ядерну зброю, що розташована в Західній Європі, знищити аеродроми і військово-морські бази, звівши до мінімуму можливість удару у відповідь. Тепер ключове значення для НАТО мала нейтралізація ракет РСД-10 на стадії можливої війни. В серпні 1978 року було ухвалено рішення щодо розширеної модернізації комплексу «Першинг» із радикальним збільшенням дальності стрільби. Завдяки цьому нова ракета брала на себе частину завдань, які раніше покладалися на авіацію, а остання вивільнялася для пошуку та знищення пускових установок «Піонерів».
12 грудня 1979 року НАТО розгорнуло в Західній Європі 108 ракет «Першинг 2». На той час на позиціях вже знаходилися десятки «Піонерів», і США опинилися в положенні наздоганяючого. Тому в січні 1980 року президент Джиммі Картер надав програмі «Першинг 2» статус BRICK-BAT DX (абревіатура BRICK-BAT означала, що програма перебуває під особистим контролем президента США, а DX — що вона має пріоритет стосовно всіх інших програм Пентагону). Це відкрило творцям «Першингу 2» доступ до практично необмеженого фінансування.
Ракета
На момент ухвалення рішення про збільшення дальності пуску ракети «Першинг 2» вже існувала нова боєголовка зменшеної потужності та підвищеної точності — її розробка велася ще в рамках створення ракети у першій конфігурації, тобто, з колишньою дальністю пуску. Ще 18 листопада 1977 року відбувся перший пуск ракети в “старо-новій” конфігурації – з двигунами від “Першинга 1А”, але з новою бойовою частиною.
Якщо бойова частина «Першинга 1А» після відокремлення від другого ступеня ракети падала на ціль по балістичній траєкторії, то нову боєголовку потрібно було зробити керованою, що наводиться на ціль, запрограмовану перед пуском. При цьому система наведення не могла використовувати сигнали зовнішньої системи навігації, оскільки вони могли глушитися противником. Більше того, така зовнішня система могла бути взагалі виведена з ладу електромагнітними імпульсами інших ядерних вибухів. Інерційна система, хоч і незалежна від зовнішніх джерел, не забезпечувала необхідної точності. У результаті зупинилися на комбінованій радіолокаційно-інерційній системі.
Боєголовку забезпечили малогабаритним радаром, що включався на дуже короткий проміжок часу та виконував картографування місцевості. Отримане зображення зрівнялося з еталоном, закладеним на пам’ять комп’ютера перед стартом, після чого відбувалася корекція прецизійної інерційної системи. Короткий час (доля секунди) роботи РЛС не дозволяло противнику застосувати перешкоди, а від електромагнітного імпульсу радар захищали сталеві екрани, що відстрілювалися перед його включенням. Падаючи, екрани виконували ще одну функцію – вони служили хибними цілями, що ускладнювали виявлення боєголовки засобами протиракетної оборони. Кругове ймовірне відхилення (КВО), яке забезпечується новою системою наведення, оцінювалося в 30 м — на порядок краще, ніж у «Першингу 1А».
Робоче проєктування боєголовки типу MARV (Maneuvering Re-entry Vehicle — маневруюча боєголовка, що відокремлюється) для нової ракети почалося в квітні 1974 року. Радіолокатор RADAG (RAdar Digital Aerea Guidance) створювався у фірмі «Гудьїр», яка відповідала також за інтеграцію всієї системи наведення. Прецизійна інерційна навігаційна система розроблялася фірмою “Зінгер-Кіфорт”. Військове картографічне агентство займалося створенням бібліотеки цифрових карток місцевості в районах потенційних цілей. Такі карти записувалися на магнітних дисках і вводилися на пам’ять в бортовий комп’ютер системи наведення. Управління боєголовкою здійснювалося чотирма аеродинамічними кермами трикутної форми.
БЧ комплектувалася бойовим зарядом W-85 із регульованою потужністю підриву (5, 10, 20 або 50 кт). Було передбачено три режими підриву: повітряний – для ураження майданних слабо захищених цілей (аеродроми, склади та інше); наземний – для ураження скупчень танкових та механізованих військ; підземний – для ураження точкових цілей підвищеної захищеності (насамперед підземних командних пунктів).
У 1976-1977 роках виготовили сім прототипів нової боєголовки. До травня 1978 року провели п’ять випробувальних пусків ракет у «старо-новій» конфігурації (звісно, з інертним спорядженням БЧ). Усі вони завершилися цілком успішно. Почалася підготовка до модернізації «Першингів 1А» шляхом заміни старих боєголовок на нові, але тут на сцену вийшли «Піонери».
Перед конструкторами «Першинга 2» тепер постало найважче завдання — потрібно збільшити дальність стрільби ракети в 2,5 рази (до 1800 км), зберігши її основні габаритні характеристики. Вирішити її вдалося, застосувавши нове ракетне паливо НРТВ (на основі полібутадієну), розроблене для зенітної ракети комплексу «Петріот». Корпуси двигунів обох щаблів виконали з кевлару. Тепер вони утворювали єдину несучу структуру із зовнішньою обшивкою щаблів, що дозволило при збереженні зовнішніх габаритів збільшити об’єм палива. Обидва двигуни були розроблені фірмою “Геркулес”. Хоча нова ракета, що одержала позначення MGM-31С, мала таку ж довжину і діаметр, як MGM-31А комплексу «Першинг 1», важила вона на 60% більше — і вся ця добавка припадала на паливо.
Управління ракетою до відділення боєголовки здійснювала інерційна система, пов’язана з цифровим комп’ютером фірми “Бендикс”, який видавав команди на кермі. Схема управління першим щаблем була колишньою – вона включала газові та аеродинамічні керма. Оскільки другий ступінь тепер виходив за межі атмосфери, на ньому аеродинамічні керма не застосовувалися — зберегли лише газові.
Таким чином, розпочавши з модернізації «Першингу 1А» шляхом заміни БЧ, американці врешті-решт приробили до нової бойової частини і нову ракету.
Виготовлення дослідних екземплярів MGM-31С розпочалося у грудні 1981 року, а 22 липня наступного року зі стартового комплексу на мисі Канаверал здійснили перший пуск ракети. Він завершився провалом — невдовзі після старту вибухнув двигун першого ступеня. Це мало не поставило хрест на всій програмі. Річ в тому, що пуск транслювався по телебаченню, а тому провал сколихнув громадську думку. Але президент Рональд Рейган не піддався тиску, і випробування продовжились. Другий пуск, що відбувся 22 листопада 1982 року, був успішним. Програму випробувань у прискореному темпі завершили до середини 1983 року, скоротивши її до 18 пусків замість запланованих 28, і ракету MGM-31С прийняли на озброєння. Загалом виготовили 384 такі ракети.
Пусковий комплекс
Пускові установки для MGM-31С виготовляли шляхом переробки ПУ М790, що використовувалися в комплексі “Першинг 1А”. Пускова установка являло собою двовісний напівпричіп з гідроприводами для переведення ракети у вертикальне положення. М790 зазнали деяких переробок, встановивши, зокрема, блок управління GIEU (Ground Integrated Electronics Unit). У комплект входили також два кабелі: п’ятнадцятиметровий силовий служив для підключення ПУ до генератора, встановленого на тягачі, а 120-метровий для сполучення з кабіною управління. Допрацьована пускова установка позначалася як М1003. Їхня кількість у батареї залишалася такою самою, як і у «Першингу 1А» — дев’ять одиниць. Ракета транспортувалася на ПУ, а поруч із нею на спеціальному піддоні вкладалася бойова частина. Перед пуском вона стикувалася до ракети за допомогою крана, встановленого на тягачі. Для транспортування бойових частин могли використовуватися і напівпричепи М871, що буксируються п’ятитонними автомобілями М931.
Якщо пускову установку без особливих проблем вдалося доопрацювати під більш важку ракету, то колишні тягачі – п’ятитонні “Форди” М757 – вже не справлялися з більш важкими “Першинг 2”. Довелося замінити їх новими чотириосними сідельними тягачами десятитонного класу, причому двох типів. Частини, дислоковані в США, використовували тягачі “Ошкош” М983 (з сімейства НЕМТТ), обладнані підйомними кранами “Хіаб” 8001 та 30-кіловатними дизель-генераторами. А ось для частин, дислокованих у ФРН, вибрали тягач KAT I місцевої фірми MAN із краном «Атлас» АК4300 М5 та дизель-генератором потужністю 30 кВт, який одержав позначення М1001.
У комплект батареї входили три кабіни керування на шасі п’ятитонної вантажівки М928 – по одній на вогневий взвод із трьох ПУ. Усередині кабіни знаходилося обладнання, необхідне для передстартової підготовки, зокрема, пульт для розблокування запобіжника БЧ PAL F. Для цього потрібно ввести дванадцятизначне число, причому після кількох невдалих спроб система блокувалася. Той самий пульт служив для вибору потужності підриву БЧ. Автомобіль з кабіною керування буксував одновісний причіп із 30-кіловатним дизель-генератором.
На шасі М928 базувалася і станція програмування систем наведення ракет (кожен дивізіон мав дві такі станції — по одній на дві батареї). Цифрові карти місцевості, завантажені на цих станціях на носії інформації, вводилися на пам’ять в бортові комп’ютери ракет за допомогою блоків GIEU. Як читач уже, мабуть, здогадався, і цей автомобіль буксирував причіп із генератором.
У комплект батареї входила радіостанція AN/TRC-184 (модернізована AN/TRC-133А від комплексу «Першинг 1А»), встановлена на 2,5-тонному автомобілі М35А2 теж з генератором на причепі. А дивізіон мав станцію супутникового зв’язку AN/MSC-64 — також на шасі М35А2. Врешті, до складу кожної батареї входили два пункти управління – основний та резервний. Обидва вони розташовувалися на напівпричепах М1006, що буксируються тягачами М931.
Усі засоби комплексу «Першинг 2» могли перекидатися повітрям. Для транспортування одного вогневого взводу потрібно 13 літаків С-130 “Геркулес” або шість С-141В “Старліфтер”. У разі залучення гігантських С-5А «Гелексі» можна було обійтися лише двома рейсами.
Коротка служба
22 листопада 1983 року бундестаг 286 голосами проти 226 схвалив план розгортання біля ФРН ракет «Першинг 2». У той же день на авіабазі Рамштайн приземлився перший Гелексі з елементами нового комплексу. 27 листопада перші машини своїм ходом прибули на територію ракетного складу Мутланген, де розпочалося інтенсивне навчання особового складу 1-го дивізіону 41-го артполку (постійне місце дислокації – Швабіш-Гмюнд). Вже в середині грудня батарея А цього дивізіону була сертифікована і стала на бойове чергування, а до кінця червня наступного року переозброїли решту три батареї. До грудня 1985 року «Першинги 2» отримали решту два дивізіони 56-ї бригади польової артилерії — 1-ї 81-го артполку в Ной-Ульмі та 3-ї 84-го артполку в Неккарзульмі. Дозвіл на розгортання нових ракет зумовлювався одним пунктом: він не повинен був супроводжуватися збільшенням кількості ядерних боєголовок. Тому щойно чергова партія нових ракет прибувала до ФРН, така ж за кількістю партія «Першингів 1А» вирушала на склади до США. На території США «Першингамі 2» укомплектували 3-й дивізіон 9-го артполку, який дислокований у Форт-Сілл (штат Оклахома), який входив до складу 214-ї бригади польової артилерії. Він виконував функції навчальної частини.
У січні 1986 року 56-ю бригадою польової артилерії було реорганізовано в 56-е командування польової артилерії. Крім штабу та трьох ракетних дивізіонів, воно включало 2-й батальйон 4-го піхотного полку (підрозділ охорони), 55-й батальйон підтримки, 38-й батальйон зв’язку, 226-й загін РХБЗ та 193-ю авіаційну роту. Загальна чисельність особового складу командування сягала 6000 осіб.
Одночасно з реорганізацією дивізіони «Першингів 2» отримали нові номери — тепер усі вони належали до 9-го артилерійського полку. 1-й дивізіон 41-го полку став 2-м дивізіоном 9-го, 1-й 81-го – 1-м 9-го, а 1-й 84-го артполку – 4-м 9-го. Але під новими номерами довго прослужити не довелося: у грудні 1987 року було підписано радянсько-американський Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, відповідно до якого «Першинги» підлягали знищенню. На той момент армія США мала на території ФРН 132 ракети MGM-31C і 115 пускових установок. У Швабіш-Гмюнді, Ной-Ульмі та Неккарзульмі знаходилося по 40 ракет (у тому числі по чотири резервні), на складі у Вейлербасі — ще 12 резервних ракет. Кожен дивізіон мав 36 штатних пускових установок, а в Ной-Ульмі додатково знаходилося сім резервних ПУ. На території США в арсеналі Пуебло (штат Колорадо) було заскладовано 111 ракет. У Форт-Сілл було 39 пускових установок, одна була в Редстоунському арсеналі, а три — на мисі Канаверал.
З жовтня 1988 по липень 1989 всі MGM-31C були зняті з бойового чергування, а до травня 1991 – знищені (за винятком декількох екземплярів, як музейні експонати). Ліквідація «Першингів 2» (так само як і «Першингів 1А», що залишалися) здійснювалася шляхом статичного випалювання ракетних двигунів на стенді. Бойові частини W-85 не знищувалися – їх використовували для спорядження ядерних авіабомб В61 мод. 10 (сама БЧ W-85 була розроблена на основі боєзаряду авіабомб В61 мод. 3 та мод. 4). 31 травня 1991 року було розформовано та 56-те командування польової артилерії.
Не можна не згадати, що розгортання «Першингів 2» (і крилатих ракет наземного базування) у Західній Європі супроводжувалося масовими протестами місцевих пацифістів та лівих активістів (очевидно, що вони були таємно фінансовані радянськими спецслужбами). Наприклад, у жовтні 1983 року в антиядерній демонстрації в Бонні брало участь приблизно півмільйона людей. На території США мали місце навіть акти саботажу – активісти радикальної пацифістської організації Plowshares пошкодили обладнання на заводах «Авко» та «Мартін-Марієтта». Але все-таки більшість громадян ФРН з розумінням поставилися до розміщення на їхній території нових ракет, керуючись принципом “Lieber’ne Pershing im Garten als’ SS-20 auf’s Dach” – “Краще “Першинг” в саду, ніж SS-20 на даху».
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати чи зміг би сьогодні німецький танк «Тигр» знищити в лоб американський «Абрамс»
Джерело: Познавательный журнал ЕНОТ
