Напавши на Фінляндію 30 листопада 1939 року, радянське керівництво розраховувало, що це буде «легка переможна війна». За ідеєю, так воно й мало бути, адже Радянський Союз кинув проти мирної Фінляндії просто величезну армію. Співвідношення сил у зоні бойових дій до початку війни становило 265 тисяч фінських військовослужбовців проти 425640 радянських, 26 боєздатних танків проти 2289, 534 гармати проти 2876 і 270(130 боєздатних) літаків проти 2446. Зрозуміло, що маючи такі сили, радянські генерали розраховували всього за кілька тижнів захопити всю Фінляндію, але реальність виявилася зовсім іншою. Фіни чинили загарбникам серйозний опір. Внаслідок чого кожен кілометр захопленої фінської землі обходився комуністам, в середньому, в 1200 життів своїх солдатів.
Величезний внесок у радянські втрати внесли фінські снайпери, яких комуністи прозвали – зозулями. Досі на росії обговорюють історії про фінів, які «масово використовували снайперів, що сидять на деревах». Забігаючи трохи вперед, варто відзначити, що цьому дивуються самі фіни. І на це є певні причини.
Отже, звідки постав міф?
Варто сказати, що в облаштуванні вогневих точок на деревах немає нічого неймовірного. Історія знає багато прикладів застосування такого тактичного прийому. Найчастіше до нього вдавалися японські снайпери у Другу світову, а також снайпери Північного В’єтнаму у В’єтнамській війні.
Сьогодні розповіді про фінських снайперів-«зозуль», що сиділи на деревах, кочують із однієї книжки до другої. Особливо це стосується мемуарної літератури. Збереглося безліч зведень НКВС про листи червоноармійців, де містяться згадки про фінських стрільців на деревах. Є червоноармійські фронтові газети, що збереглися, де із завидною частотою згадують стрільців-автоматчиків чи то снайпери, що сидять на деревах.
Але подібний міф не міг народитися на порожньому місці, обов’язково мала бути якась причина, і вона справді була. Коли радянські солдати розуміли, що по них працює снайпер (до речі, найчастіше це відбувалося вже після того, як снайпер відправив до праотців усіх командирів радянського підрозділу) і визначали приблизний сектор де той може перебувати, то в тому напрямку відкривався ураганний вогонь з усіх видів наявної зброї. Після цього, найчастіше, на місці передбачуваного місця перебування снайпера не знаходили зовсім нічого. У поодиноких випадках, під деревами знаходили труп і гвинтівку, що валялася поруч. Що давало підставу припустити, що це є снайпер, труп якого впав з дерева.
Але фінські снайпери були великі вигадники, а інакше і бути не могло, адже існує тільки два види снайперів – розумні та мертві. І труп під деревом, зазвичай, був трупом радянського солдата перевдягненого у фінську форму і маскхалат. А нестачі в трупах радянських солдатів, як ви розумієте, фіни не мали. Знайшовши таку «приманку», солдати думали, що з «зозулею» покінчено і можуть спокійно продовжити рух. Але варто їм пройти пару сотень метрів як по них знову починав працювати снайпер, але вже з тилу. Часто це закінчувалося загибеллю всього підрозділу. Якщо комусь вдавалося вижити, то саме він потім усім і розповідав про невловимих «снайперів на деревах», адже на землі вони нікого, крім одного трупа не знайшли, проте їх все ж таки хтось перестріляв у спину з того місця, де вони тільки-но пройшли.
Як було насправді?
Як ви вже, напевно, здогадалися, ні на яких деревах фінські снайпери не сиділи. Та й самі подумайте, як можна висидіти на дереві кілька годин, коли на вулиці мінус 40. До того ж зробити засідку на дереві далеко не найкраща ідея, адже ви тоді самі собі відрізаєте шлях до відступу. Адже в людини немає крил, на інше дерево не перелетиш. А справжній снайпер у дуже поодиноких випадках робить більше трьох пострілів з однієї позиції, зазвичай у нього є ще дві або навіть три заздалегідь підготовлені позиції між якими він переміщається. Так само було і у фінських снайперів, тільки їхні позиції являли собою не якусь підстилку з купи гілок, а справжні фортифікаційні споруди, складені з колод.
В облаштуванні позицій, фінським снайперам, дуже допомагав потужний сніговий покрив, товщина якого сягала двох метрів, і наявність необмеженої кількості будматеріалів у вигляді дерев. У таких умовах, навіть одна людина (а снайперу надавалося на допомогу як мінімум ще два-три солдати) всього за кілька годин могла не тільки відкрити в снігу місце під невеликий бліндаж і обкласти його колодами, але й облаштувати ще кілька подібних позицій, з’єднаних між собою «підсніжними» ходами, завдовжки кілька десятків метрів. Після закінчення роботи, весь цей «будмайданчик», покривався снігом (добре що снігопади у Фінляндії зовсім не рідкість) після чого виявити таку позицію звичайними методами було неможливо.
У свою чергу, снайпер міг знаходитися в такому укритті до тижня (і навіть більше). Для цього він мав усе необхідне: запас їжі та води, якусь подобу туалету та навіть телефонний зв’язок. За допомогою телефонного зв’язку снайпер міг викликати мінометний чи кулеметний вогонь, який маскував його власну стрільбу. При необхідності, зробивши кілька пострілів, снайпер, по ходу під снігом, міг непомітно перебратися на запасну позицію де міг перечекати вогонь у відповідь і навіть артилерію противника.
Крім цього, фінські снайпери мали в запасі ще багато інших хитрощів. Крім згаданого вище «трупа під деревом», вони іноді встановлювали на деревах піротехнічні заряди (хлопушки, що імітують звук пострілу) з електрозапалом, а поруч садили опудало (манекен), який здалеку виглядав як справжня людина і яка ще більше зміцнювала віру радянських солдатів у міфічних “зозуль”.
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати для чого на гвинтівках є позначки для стрільби на 2 км, якщо без оптики не потрапити далі 500 кроків
