Розроблений ще на початку 50-х років минулого століття американський стратегічний бомбардувальник B-52 втілив у собі всі передові, на той час, розробки в галузі літакобудування. Багато рішень, застосованих у його конструкції, виглядали, м’яко кажучи незвично, одним з таких рішень було його шасі.
Сам тип шасі, який називають велосипедним, досить давно застосовується в авіації і не вважається чимось революційним. Але якщо придивитися до нього уважно, то можна помітити, що стійки розташовані не аби як, а по діагоналі. Зроблено це було через те, що розмістити їх поряд не дозволяла ширина фюзеляжу, поруч вони просто не помістилися б. Зробити фюзеляж ширшим було не можна, збільшився би опір повітря та загальна маса конструкції. А для стратегічного бомбардувальника на рахунку буквально кожний кілограм ваги. Адже чим менше його власна вага, тим більше палива і бомб він може взяти.
Якщо ж розглянути ці шасі ще ближче, то видно, наскільки тут все невелике і мініатюрне. Це пов’язано з тим, що такі літаки більшу частину часу проводять у повітрі на бойовому чергуванні, дозаправляючись у повітрі. Тож шасі їм потрібні нечасто.
І звідси виникає питання: невже така дивна конструкція шасі ніяк не впливає на стійкість літака під час зльоту та посадки? Іншими словами, коли всі шасі кріпляться до вузького фюзеляжу, то літак ніби як повинен почати завалюватися на всі боки.
На цей випадок B-52 має невеликі шасі по краях крила. Вони настільки маленькі, що одразу їх складно помітити. Саме вони забезпечують стійкість бомбардувальнику при керуванні та руху по ЗПС і не дозволяють йому завалитися на крило.
Але звідси виникає ще одне питання: навіщо так мудрувати, адже можна було зробити шасі як у класичного літака, наприклад, як у радянського Ту-95, у якого основні стійки шасі розташовувалися в рухових гондолах на крилі.
Виявляється, не можна було. Розташування шасі в гондолах двигунів збільшило б їх розміри, що автоматично збільшило б опір повітря. А розмістити ніші шасі у крилі не дозволяла його товщина.
Класичний шлях обраний радянськими інженерами під час створення Ту-95, що був відповіддю на В-52, призвело до того, що він за всіма параметрами програв американцю.
Так маса порожнього Ту-95 МС становить 98500 кг, а ось у B-52Н цей важливий параметр становить лише 83250 кг. Різниця в сухій вазі в 15 з гаком тонн — це досить значний показник. Але перевага американського бомбардувальника стає ще більшою, коли мова заходить про максимальну злітну масу. У Ту-95МС вона становить 185 000 кг., а В-52Н аж 229 065 кг. Тобто різниця вже становить 44 тонни.
Виходить, що незважаючи на те, що B-52 легший, він здатний взяти на борт набагато більшу вагу. Так, у своєму відсіку озброєння «американець» може перевозити до 31500 кг ракетно-бомбового навантаження. А ось у радянського «стратега» цей показник на позначці 20 800 кг.
Також у B-52 більший бойовий радіус – 7210 км проти 6500 у Ту-95 МС. І це при тому, що турбогвинтові двигуни встановлені на Ту-95 за визначенням повинні бути більш економними, ніж турбореактивні, що використовуються на В-52. Велика дальність пов’язана з тим, що американський бомбардувальник бере на борт більше палива.
Коротше кажучи, незвичайні і сміливі рішення, втілені в В-52, у тому числі і його дивне на перший погляд шасі зробили його настільки технічно досконалим, що його не поспішають списувати навіть не дивлячись на те, що він у строю вже 70 років.
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати про 6 помилок про пасажирські лайнери, які досі існують у суспільстві
Джерело: Познавательный журнал ЕНОТ
