Переважна більшість військової техніки Другої світової війни сьогодні утилізована. Нечисленні зразки залишаються стояти просто неба як пам’ятки або як музейні експонати в павільйонах. Дивлячись на бойові машини, які роки та десятиліття стоять під дощем, снігом та палючим сонцем у свідомість закрадається справедливе питання: а чому вони не іржавіють? Невже вся справа в регулярному фарбуванні чи тут є ще щось?
Безумовно, фарба у питанні захисту танка від іржі відіграє свою роль. Однак, деякі взагалі припускають, що броньова сталь – це різновид нержавіючої сталі. І це справді так! Броневі сталі часів Другої світової війни відносяться до класу високолегованих матеріалів (високолегована сталь – це матеріал із вмістом легуючих домішок понад 10%). Що цікаво, рецептура броньової сталі у всіх країнах завжди була під грифом «таємно».
Відсоток звичайного заліза у у них не перевищує 86%. 14%, що залишилися, – це різноманітні легуючі домішки, що підвищують стійкість матеріалу до агресивного середовища. У сталь додавали: вольфрам, хром, марганець, мідь, ванадій, молібден, кремній, нікель, вуглець та деякі інші хімічні елементи. Не всі вони підвищують корозійну стійкість. Деякі матеріали збільшують твердість, інші підвищують пластичність, зменшують зернистість, підвищують прокалювання матеріалу. Поєднання легуючих елементів та специфічних методів обробки наділяють броньову сталь не лише високими антикорозійними властивостями, але також підвищують стійкість матеріалу до фізичної дії та знижують сприйнятливість до термальної дії.
При цьому кожен, хто цікавиться зварюванням, розуміє, що зварювальний шов – це потенційно вразливе місце для корозії. Його іржа загрожує найсумнішими наслідками для всієї конструкції. Для того, щоб шви між нержавіючими листами броні не страждали від корозії у всіх країнах використовувалися спеціальні зварювальні електроди – аустенітні та феритні. Головна особливість таких електродів була в тому, що їх дріт мав найвищий вміст легуючих елементів. Найчастіше у складі дроту було 3% молібдену, 19-22% нікелю та 24-27% хрому. Коштували такі електроди дуже великих грошей на тлі решти подібного зварювального обладнання.
У Радянському Союзі для зварювання танкової броні використовували новітні (на той момент) універсальні електроди для зварювання конструкцій із високолегованої сталі. Розроблено їх було в українському Інституті електрозварювання імені Є. О. Патона, заснованому 1934 року. У цьому ж інституті було розроблено новітні метод «автоматичного зварювання» з використанням кремній-марганцевого легуючого дроту. До речі, багато в чому завдяки науковим дослідженням тамтешніх фахівців, радянські танки не тільки не іржавіли, а й набагато швидше вироблялися. З 400 електродів, що йдуть на зварювання танка Т-34-76, тільки 55 були аустенітними, все інше – це електроди УОНІ та автоматичне зварювання.
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати чому танки з кількома гарматами так і не прижилися у військовій справі
