Німці приварювали металеві захисні екрани, у СРСР після зіткнення з фауспатронами почали приварювати металеві протикумулятивні сітки, не відставали від свята імпровізації і Союзники, які висадилися у Нормандії 1944 року. Борти, башта та лобова броня “Шерманів” нерідко посилювалася мішками з піском. На Тихому Океані американці також використовували для підвищення захисту звичайні дошки. Запитання: від якого снаряда може врятувати дерев’яна дошка?
Існує безліч способів знищити або принаймні вивести з ладу танк. Основу протитанкової боротьби у всіх арміях Другої світової війни складали артилерійські засідки. Оскільки танки представляли головну ударну силу та основний інструмент прориву в тил ворожої оборони, то стикатися з ними насамперед доводилося з піхотою. Піхота передбачуваним чином страждала від активності бронетехніки, особливо залишившись без артилерійської підтримки чи прикриття власних танків.
У цих умовах піхотинцям потрібна була якась ручна та індивідуальна зброя проти танків. Почалося все з протитанкових рушниць, зв’язок гранат, пляшок із запалювальною сумішшю. У 1942 році з’являється ручна кумулятивна зброя – гранатомети: німецький Faustpatrone, британський PIAT, американська М1 BAZOOKA. Однак, особливе місце в історії протитанкових засобів займають магнітні міни. Ідея такої зброї проста: піхотинець має повісити потужний кумулятивний або фугасний заряд на танк, після чого відбудеться підрив та виведення бойової машини з ладу. Розроблялися такі засоби протитанкової оборони з 1930-х років. Передбачалося, що найкращим моментом для використання магнітних мін в умовах траншейної війни буде перетин ворожих танків тих траншей, які зайняті піхотою.
Але як це часто буває – гладко було лише на папері. Ідея магнітних мін була хороша. Однак, в реальних умовах їх застосування було пов’язане з величезним ризиком, через що ефективність даного засобу, а отже, і економічна доцільність масового виробництва магнітних мін завжди були під питанням. Найсильніше ускладнювало застосування магнітних мін те, що танки рідко діяли у відриві від прикриття власної піхоти. Втім, все це не заважало сторонам-учасникам наперед розробляти засоби захисту бронетехніки від магнітних мін. Найяскравіший приклад тому – створення у Німеччині хімічного складу «Zimmerit». Після створення власної магнітної міни в Рейху боялися, що така скоро з’явиться і в опонентів. Тому вирішили завчасно захистити свої танки від ворожих магнітних мін. Щоправда в результаті циммерит так і не став у нагоді. Хоча СРСР і Велика Британія проводили випробування протитанкових магнітних мін, від широкого використання цього засобу на фронті відмовилися через сумнівну ефективність та невиправданий ризик для піхотинця.
Інша справа Тихоокеанський театр бойових дій, де американським військам довелося битися з японцями на численних островах. Якщо в Європі магнітні міни так і не прижилися, то в Азії через специфіку місць битв вони знайшли собі найширше застосування. Ще до війни в Японії було створено магнітну міну «Тип 99» для знищення ворожої техніки. На відміну від більшості європейських зразків, вона була не кумулятивною, а фугасною. Одна така міна могла проломити танкову броню завтовшки 19 мм. Подвійна міна справлялася вже з 32-мм танковою бронею. Однак, навіть якщо броню не вдавалося проламати, найчастіше підрив “Тип 99” все одно виводив бойову машину з ладу. Власне, для вирішення цієї проблеми під час десантних операцій на острови американські механіки стали кріпити до танків звичайні дошки. Як показала практика, цього вистачало для того, щоб жоден з магнітів «Тип 99» не вхопився за броню.
Хочеться дізнатися ще більше цікавого? Як щодо того, щоб прочитати чому американські танки «Шерман» були такими високими
